Підривна місія героїв у фотопроєкті Савадова співвідноситься з універсальним культурним архетипом — «відпалими від бога» занепалими ангелами. На світанку їх нібито скинули з небес на якесь пустельне скелясте узбережжя. У цих зніманнях впадає в око антураж підкреслено романтичного плану і декларативно романтичне бунтарське світосприйняття. Вибір міфологічного героя заснований на самовідчутті, на особистій міфології. Будь-який герой Савадова — гостро відчутна в певний момент іпостась власного «Я». Занепалий ангел — тінь, яку складно відділити від світла, точніше, світло, що перетворюється на тінь як кара за посягання на владу Бога, — достатньо згадати міфічну історію «князя пітьми» Люцифера.

У певному сенсі кожен митець — боговідступник, бо він скоює замах на божественну прерогативу творити світ з нічого. В занепалому ангелі реалізується колективна декадентська програма: як найближча аналогія пригадується творчість Михайла Врубеля, якого небезпечний дух «не стільки злісний, скільки стражденний і скорботний», звів з розуму. Свого часу Врубель проілюстрував поему Лермонтова: «Печальный Демон, дух изгнанья, / Летал над грешною землей, / И лучших дней воспоминанья / Пред ним теснилися толпой…» За савадівськими татуйованими «ангелами» неминуче тягнеться весь цей шлейф культурних конотацій. Впавши з небес, вони знайшли тимчасовий притулок на землі, щоб збивати душі людей зі «доброї путі». Але це тільки короткий перепочинок — незабаром вони сядуть у човен, символічний «човен Харона», щоб відбути до пункту свого кінцевого призначення — тобто до пекла… Щойно покинувши небо, вони, мов цікаві туристи, фотографують сповнене стражданнями матерії земне життя, наприклад, нагадування про тлінність всього живого — викинуте на берег напівзотліле тіло русалки. У кожній серії Савадова завжди наявні й точно розставлені шокові акценти — такі, як цей бутафорський труп або блюзнірський жест, адресований Богу…

Це постановне фото в класичному варіанті — без попереднього порівняння реального, документального плану буття та створеної видимості. Видимість стає гомогенно штучною, аж до імітації іконної зворотної перспективи, яка є піком містичного, умоглядного сприйняття. Позолочені сонцем прибережні скелі, на яких розташовуються персонажі, нагадують золотий фон візантійських ікон. Увесь образ загалом є імітацією іконного, до-раціонального бачення. У серії з'являються вкраплення прийому «фальш-реальності», що надалі активно застосовується Савадовим, — плоских розписаних декорацій. У фото немає спроб цифрового монтажу — Савадов монтує «картинку» наживо. Вкраплення — «гірки», дерева, архітектура — нагадують деталі «тречентівських» зображень — зображень XIII століття. Цей історичний етап позначив межу середньовіччя, що дематеріалізувало видиме, і нового «матеріального» часу, коли зародилося сучасне сприйняття об'єму та простору. Імплантація «гірок» у тіло реальних скель, та й інших предметів, що часом зависають у повітрі, розгойдують і перекидають наше поле зору множинністю точок сходження ліній натякає на хаотичність й сумбурність духовного ландшафту сучасної людини, в якому неможливо відшукати єдину перспективу.

«Ангели» важливі тим, що тут з'явилися ключові для Савадова символи та завуальовані моральні послання, що парадоксально випливають із суперечливості видимого, — рятувальний круг і якір, який у християнстві означає одну з головних чеснот, надію душі на порятунок. Надія закрадається навіть у богоборчу серію — у вічному питанні боротьби добра зі злом Савадов відкидає однозначні сенси, складно визначити, що є що. Романтична, нігілістична апологетика негативного героя, який бунтує проти принципу світового порядку, та пошук шляху духовного спасіння — ці взаємовиключні аспекти уживаються в одному образі, межа між добром і злом розмита…