Проєкт маркує неоромантичну лінію у творчості Савадова і, за словами самого автора, символізує «занурення в нові форми сприйняття реальності». Реальність іноді сама активно втручається у процес свого сприйняття, підкидає нові сенси вже постфактум: фільмування проходило на Чорній річці під Севастополем у жовтні-листопаді 2014-го – незадовго до захоплення Криму Росією. Річка, що слугує джерелом чистої питної води для міста, стала символом втраченої чистоти свідомості, її складності, «потопленості», «зануреності». Але зануреності ні в якому разі не у політику, а у контекст культурних і міфологічних сенсів. Якими б семимильними кроками не рухався технічний прогрес і еволюціонувала цивілізація, міфологічні сенси в культурі невичерпні. Передусім тому, що вони живуть у нашій голові, виринаючи з темних вод, які неможливо пізнати дощенту. Річка, води якої дійсно стрімкі та чорні, а береги надзвичайно мальовничі, – це потік свідомості, з якого випливають чарівливі химеричні істоти… Доля кожного художника-ескапіста – а романтик за визначенням естет, візіонер і ескапіст, «сірі будні» навколишньої реальності не сильно його цікавлять – потонути у безодніх водах цієї річки, «перемикаючись» на дивні сновиддя, які породжує мозок.

Романтичний герой савадівського наративу – такий собі «потопельник», що зазнав трощі у реальному житті та відродився у житті внутрішньому, і гортає сторінки свого посмертного щоденника. Романтизм як стиль у літературі та мистецтві виник на початку XIX сторіччя, але, за версією культуролога Д. Чижевського, ця матриця культурної свідомості – свідомості, що епатує, бунтує, невпинно розширює та перетинає власні межі – актуальна й до сьогодні. Шарм романтизму полягає у тому, що він, начебто, «регресує» від складних форм до простих – простіше кажучи, розповідає чарівні казки. Їх сюжети розгортаються посеред недоторканої дикої природи – у загублених лісових хащах, глухих гірських ущелинах, на берегах полишених річок, сповнених добрими та злими genius loci, духами місць.

У казці Всесвіт повертається до життя цілковито весь – у міфологічній свідомості немає нічого неживого… Вода внутрішнього джерела, яке наповнює людину, на березі якого розгортаються події «Щоденника потопельника», – це, безумовно, казкова «жива вода», що дарує здатність до самовідродження. Художник підкреслює важливість цієї метафори живої води, а саме місце порівнює з «кімнатою зі "Сталкера" Тарковського» – магічним місцем сили, де стаються прозріння і здійснюються бажання.

Постановні сцени в Савадова – це метафори внутрішніх станів, вони всі потокові, але в кожного є свій особливий, тонкий нюанс. Це роздуми про професії, точніше, про жереб – бути художником, плисти ідеальною, «супрематичною» річкою – річкою вищих станів свідомості, яка доступна небагатьом. На її береги випливають русалки, що нагадують безтілесних прекрасних дів, які фігурували у «Потопельниці» великого романтика Гоголя. Русалка – це чиста людська душа. Знов таки, зі слів автора, «уся система персонажів і предметів намагається адаптуватися до чистоти місця», але не всім це вдається. Чистота має бути збережена. З вод підіймаються велетні, «вартові місця» – картонні анатомічні моделі-екорше. Кожна деталь знімальних декорацій не випадкова, але глибоко символічна, причому ця символіка пов'язана з давньою християнською традицією і несе в собі сакральні змісти. Мовою цих символів промовляється про те, як це – бути художником, перебувати у полоні внутрішньої необхідності, місії, що є священною, але й такою, що зобов'язує. Якір і рятувальний круг – символи спасіння; сітка нагадує про те, що художник, за великим рахунком, – це «ловець душ людських». «Ожилі» мазки фарб – жива матерія, з якої твориться новий світ. І тут вже, як то кажуть, не відкрутитися – становище творця зобов'язує, спливти не вдасться, доводиться поринати все глибше і глибше…