Відеоперформанс Арсена Савадова «Голоси любові» задуманий як вільна реконструкція концерту Мерілін Монро 1954-го року в Кореї. Вільна, оскільки насправді реконструювали лише білявий секс-символ, який добрим ангелом прилітав колись до американських солдатів. У теперішньому ж часі Мерілін «прибуває» на військові бази Донбасу – в Попасну і Дебальцеве. У ролі Монро виступили одразу двоє – оперна співачка Марія Максакова та ЕL Кравчук, який своїм травестійним, перелицьованим виглядом «фальшМонро» ще більше підкреслив дивність образу, де парадоксальним чином абсолютно природно поєднались реальність тут-і-тепер і вже, по суті, історична легенда. Долучення до контексту легенди перетворює на легенду, міф, який розігрується у нас на очах, саме сьогодення. Демонстративно театральна Монро підкреслює правдивість катарсичних емоцій солдатів, їх колективного, мало не діонісійского екстазу – вони радіють не приїзду «зірки», що є тільки приводом для того, аби показати ці священні веселощі, сп'яніння життям на межі смерті. Солдати в камуфляжі, які підтанцьовують на танках і розмахують українськими прапорами, радіють величі своєї місії. Спостерігаючи з висоти пташиного польоту, як в західному мареві в колективному трансі хороводів рухається тіло натовпу і крутяться танки, ми готові повірити у будь-які викривлення і зміщення простору і часу...


«Соціальний перформанс» – так Арсен Савадов сам називає свої ключові, знакові проєкти. Інтервенції художника в реальний соціум не є політичним активізмом – його метод взаємодії має куди більше вимірів і переслідує абсолютно інші цілі, аніж пряма дія. Естет до мозку кісток, він ковзає поглядом, захоплено споглядає людську трагедію, перефразовуючи класика. Савадов фіксує в тому, що відбувається зараз, систему координат вічності – прекрасне, трагічне, величне. Його погляд не має нічого спільного з документальною фіксацією. Художника цікавить видиме у подвійній експозиції – мистецтва на тлі реальності, а реальності – на тлі мистецтва. Така експозиція вибудовується шляхом того, що постановні знімання з «рядженими» персонажами відбуваються не в умовному антуражі, а в реальних, і навіть більш ніж реальних умовах, оскільки з безлічі подій виокремлюється найголовніше, сам нерв реальності. А потім відбувається інверсія міфологічної події і її реального «тла», яке фактично затьмарює міф: трансльована художником реальність переміщається на перший план внаслідок своєї виразності та переконливості – це аж ніяк не антураж, це головний сенс зображення.

У «соціальних перформансах» художник шурфує верстви суспільства, з'ясовуючи, чим воно живе і дихає, «копає» максимально глибоко — за принципом, знайденим колись в проєкті "Deepinsider" (сюди входять серії «Донбас-Шоколад», «Мода на кладовищі»).

Виходячи з власної внутрішньої необхідності, він звертається до цього жанру в смутні часи криз, політичних пертурбацій, воєн, які, насправді, є часи, що народжують героїв. Саме їх Савадов і шукає — його шахтарі з серії «Донбас-Шоколад» і молоді солдати з військових баз на Сході приголомшливо співзвучні один одному, це і є справжні герої. Що ж стосується міфологічної героїні, Мерілін, то цей образ теж акумулює безліч невипадкових асоціацій — крихкий, ідеальний образ краси і свободи, що «осяває світ». Помах тендітної руки, що заклично зметнулася у вітанні солдатам, явно асоціюється з жестом нью-йоркської Статуї Свободи, яка тримає факел. Або ж із жестом «Свободи, яка веде народ» Делакруа — тільки в савадівському проєкті прапор у руках тепер вже український. Це нагадування про те, заради чого ми боремося — заради незалежності та демократії, заради яких від початку Революції гідності віддали життя тисячі українських солдатів та мирних жителів. У нашій країні доля демократії стояла і стоїть під великим знаком питання: демократичні цінності перетворилися на розмінну монету, яскраві мильні бульбашки передвиборчих кампаній. Чим страшнішою стає соціальна катастрофа і глибшає криза влади, тим сильніше країну накриває хвилею «демократичної» риторики.


Ясно, що ідеальної свободи і демократії в принципі не існує ніде — досить згадати, як загинула сама Мерілін. Про неможливість поєднання ідеальної мрії про світле майбутнє, де всі любитимуть один одного, із хижою людською натурою написано багато. Приміром, «святість» людського життя у сучасному світі, принцип ставлення до ближнього свого Джорджо Агамбен порівнює із казусом давньоримського права, найнижчим ступенем римської соціальної ієрархії — homo sacer. «Людину священну міг убити будь-хто, хто тільки забажає це зробити, — таке вбивство вважалося цілком соціально прийнятним. Наше людинолюбство не дуже-то й еволюціонувало за тисячоліття, що минули відтоді. І тут спливає ключовий меседж проєкту й усієї творчості Савадова — голоси любові. Любов, як і свобода — найсильніший мотиватор. Любові не фальшивої, не іронічної, але істинної — християнської, людської, яка девальвується у драматичному сучасному світі, але, всупереч цьому, не перестає бути цементом людських взаємовідносин. Голоси любові народжують справжній патріотизм — не пропагандистський, не шароварний, але такий, який дає людині моральні сили віддати своє життя, захищаючи батьківщину. Нашій травмованій «пострадянській» свідомості здається, що це звучить банально, але це зовсім не так: віддати життя заради інших — це і є вища жертва і вищий моральний подвиг...