«Шахтарі — це велика трагедія. Втім, це єдина соціальна група, рівновелика за своєю потужністю художникам», — так Савадов обґрунтував вибір соціального прошарку, що дзеркально відображає його самовідчуття. Це підвалини соціальної піраміди, експлуатовані парії, які працюють у надзвичайно важких умовах, ризикують життям і отримують копійки за свою працю. Ця експлуатація — одна з явних вад суспільства, і художник намагається привернути до неї увагу, але власними методами міфологізації соціального контексту. В його образах проявляються співчуття і солідарність. 1990-ті роки були часом безперервних шахтарських страйків.

Художник намагався «на власній шкурі» відчути той «екстремальний експірієнс», який щодня доводиться переживати їм: «Ми дуже просилися в забій. І директор шахти мляво сказав: "Ну, опустіть їх по лаві". Тільки потім ми зрозуміли, що дієслово "опустіть" було ним вжите у всіх сенсах. Одягли нас у бавовну, гумові чоботи, поверх спецівка — і в ліфт, у кліть. А ліфти там можуть падати, у вільному польоті — 800-900 метрів. Яйця до горла пристають. Приблизно так нас "кинули". Я думав, що шахти — коридори, кімнати, й там працюють героїчні шахтарі. А виявилося, працюють вони в норах площею пів квадратного метра. Пересуватися можна тільки поповзом, причому земля просто біля твого підборіддя та над маківкою. Це настільки важко, що здається нереальним. Гірше, напевно, тільки Освенцим. Плюс 45 градусів, у подвійній бавовні, з рятувальним обладнанням, у респіраторі. Я з себе половину обладнання зняв — було неможливо...»

Розглядаючи постановки із серії «Донбас-Шоколад», розумієш, що «пунктум», який запускає механізм сприйняття, в них є саме те, що не є постановкою, — мужні та прості, затоновані «шоколадним» вугільним пилом обличчя і масивні тіла ряджених у балетні пачки шахтарів. Це характерний антропологічний тип. Реальний персонаж у ролі актора. Він підіграє спектаклю, але при цьому лишається сам собою. На обличчях з демонстративним почуттям власної гідності справді вбачається явна печатка Реального — на Заході, зі слів самого художника, його фото сприймають насамперед як документ. Балетні пачки на шахтарях – елемент абсурду, що знімає однозначність видимого, ці персонажі не можуть бути гомогенні за визначенням.

Образи «Deepinsider'а» переконливі у своїй трансгресивності — без цієї канонічної для постмодернізму категорії мислення, звісно, не обійтися. Кожен крок в українському мистецтві 1990-х — це вихід за межі пересічного бачення та мислення. Кроки Савадова були найрадикальнішими.

У свідомості широкої публіки мистецтво Савадова асоціюється передусім з цими «химерами», шахтарями-«трансвеститами», які парадоксально поєднали в собі маскулінне та фемінне начала. У сучасному мистецтві відбувається зворотна герметизація популярних символів. Шахтарі та балет — це те, з чим асоціювався Радянський Союз, а потім і весь пострадянський простір, частиною якого стала Україна. Класичний балет — це частина непорушної, нетрансформованої, консервативної культури. Місце також має свою site-specific в «естетичному несвідомому» проєкту і теж обрано не випадково. Це насамперед андеґраунд, підземелля, яке приховує таємну активність. Шахта осмислюється як спільнота обраних — останніх, що стали першими, «надлюдей», які метафорично поклоняються темній стороні буття. Їхній «закритий чоловічий клуб» — це клуб знедолених...

Входження до закритої спільноти шахтарів — то був перший екстремальний савадівський trip. Митець сам удався до цього сленгу, підкреслюючи ефект розширення свідомості. Відшукання спільної мови та невербальної комунікації — теж частина проєкту. Виникає враження синхронії, вібрації на однакових частотах усіх учасників знімання. Божества підземного світу, «геній місця», завдяки природному камуфляжу вугільного пилу на обличчях то провалюються в морок шахти, то відділяються від нього. У них свої янгольські та демонські ієрархії, своя субординація, правила домінування й підпорядкування. З карнавального хаосу тіл раптово викристалізовується якийсь сюжет. Карнавал, ритуальний і містичний досвід, що виводить за рамки повсякденної свідомості, — це все традиційні «зони трансгресії», що тут активно обіграні митцем. Ними є й огидно брудні шахтарські душові, де розігрується спектакль встановлення міфологічних матриць людських взаємин, — тут відразу зрозуміло, хто сильний, а хто слабший, хто переможець, а хто переможений…