Матеріалізований галюциноз цієї серії ґрунтується на сугестивному потенціалі місця — монументально-патетичного ландшафту розташованої під землею соляної печери, з глибини якої випливають дивні видіння. Савадов знімає в імпровізованому «санаторії» для хворих на туберкульоз — у стерильному повітрі тут гинуть усі мікроорганізми. Тільки населяють цю печеру не люди, а істоти потойбічні — не прямі цитати, але специфічні персонажі за мотивами святої історії з капели дель Арена в Падуї — на її стінах Джотто зобразив сцени житія Йоакима й Анни, Богоматері та Христа. Ба більше, сама глибока, вузька і з високими склепіннями печера за своєю просторовою конфігурацією нагадує цей храм із одним нефом.

Савадов, як і в серії «Донбас-Шоколад», усвідомлено звертається до архетипу печери-храму. Печери як метафори внутрішнього простору, духовного андеґраунду, місця локалізації альтернативної катакомбної культури та релігії — християнство зароджувалося в катакомбах. Стафажні фігури «оживляють» простір, слугуючи орієнтирами. Фактура стін печери структурна й нагадує поверхню морської раковини — цим вона дивовижно красива. Під її похмурими склепіннями стрімко шурхають схожі на зграю переляканих горобців «янголята» із гримасами на личках, які нібито зійшли з «Розп'яття» Джотто. Тут працює модель «Соляріса», про яку писав Жижек, — місця, що народжує фантазми, матеріалізує підсвідомі проєкції. В цьому разі за всієї моральної ненав'язливості зображеного священна історія виступає ніби притлумленими фантазмами, що вони купчаться в мозку сучасної людини. Хай там як, а видовище зачіпає своєю ефемерністю та «справжністю» одночасно, що воно ефемерніше, то справжнішим здається, змушує задуматися, що є вища моральна інстанція — Бог, імператив, Суперего…

Савадов символічно пов'язує рівні матеріального та нематеріального, які роз'єднані в сучасній культурі, пуповиною реальних драпіровок, накинутих на фантомних «небожителів». Шестикрилий серафим повис на цьому шматку тканини, немов повітряний змій. Митець пов'язує повсякденну реальність секуляризованої свідомості та чудесну — свідомості містичної. Кожен персонаж виявлений світлом, відділений від мороку печери — і це вже чудо. Персонажі в хітонах і з німбами, які здіймають руки або падають долілиць, являються глядачеві серед старих ліжок і тумбочок, розкиданих подушок і ковдр, тенісних столів. Ще одна цінна особливість цих плоских фігур — їхня масштабна варіативність. Зменшуючи стаффаж, художник збільшує простір — зрозуміти його реальні розміри часом складно, бо просторові «налаштування» знімків були навмисно «збиті»…

У пластичному плані — це вибудовування однорідної видимості з чужорідних елементів, впровадження плоских «тіней», що зводить все зображення цілком до певної сплощеності, двомірності, яка є вихідною характеристикою образу. Дивлячись на ці hand-made-деталі, неможливо не спитати: навіщо вдаватися до них в епоху цифрового монтажу? Відповідь напрошується сама: заради відновлення ауратичності дзеркального — такого, що відображає реальність (її різновидів може бути скільки завгодно), — образу. Художник розраховував на те, що спрацює інерція сприйняття: «плоский» асоціюється із «сакральний». І заради торжества реального над Реальним. Це різні види естетичних і психологічних маніпуляцій, способів народження образу — трансформація реального або маніпуляції в медійній площині, в «пустелі Реального», які заперечують саме реальне. Віра, яка спонукає митця у цьому разі, — це віра в суще.